Вступити до медичного університету в 32 роки. Потім дізнатися, що чекаєш ще на дитятко, і таки зважитися на навчання. Так, авантюра неабияка. «Для мене це був рік великих проєктів», – усміхається студентка другого курсу медичного факультету Павлина Романова, яка опановує спеціальність «Фізична терапія, ерготерапія». Зізнається, що погодилася на таку справу лише тому, що медицина – її мрія з дитинства.
– Павлино, як люди реагують, коли дізнаються, що ви стали студенткою в 32 роки?
– Стає тихо й роблять великі очі (сміється). Не розуміють, як то так могло статися.
– Як усе-таки так сталося?
– Сталося дуже цікаво. Ще після школи хотіла вступати до медичного університету, але, врешті-решт, вирішила йти в педагогічний. Чому? У родині більшість педагогів і цим все сказано (сміється). Інший варіант, окрім педагогічного, для мене був якимось далеким і навіть неймовірним. Та мене постійно муляло.
Вступила в педагогічний, занесла оригінали документів і гадаю: йду-но я ще в медичний спробую. Того ж дня, коли дізналася, що вступила, задоволена побігла в медичний, де вступні іспити були пізніше. Там же на мене чекало розчарування: чи хтось наплутав, чи справді того року так було – для вступу відразу було потрібно подавати оригінали документів. А вони вже були в педагогічному, я їх швидко занесла, щоб мене не посунули з бюджетного місця. Все. Моя тодішня спроба вступити у медичний на тому й завершилася.
– Які відчуття тоді у вас були?
– Засмутилася, незважаючи на те, що вступила в педагогічний. Вчилася добре, закінчила його, та в школі жодного дня не працювала. Відчула, що не зможу бути вчителькою, під час практики на четвертому курсі. Практика відрізнялася від теорії суттєво й я на 100 відсотків зрозуміла, що школа – аж ніяк не моє. Дітей люблю, з дітьми цікаво, але сама система, купа незрозумілої паперової роботи, яка просто краде час, що можна використати зі значно більшою користю для себе й інших, відштовхували категорично. Словом, збагнула, що то не моє, та не знала, чого взагалі туди пішла. Перебувала наче в прострації, бо не розуміла, що мені робити далі. Університет закінчила – й що з того? Навіщо я там протирала сукні всі ці роки?
– Від вступу в медичний вас віддаляло ще 11 років і пошуків себе. Що ці роки вам принесли?
– Безцінний досвід і багато вмінь у різних сферах. Рік не мала роботи. Страждала, мучилася, перекочуючи в голові надокучливі однотипні думки: в школу не хочу, що ж мені робити, біда, жах і т.д. Але на життя заробляти треба, тож почала шукати себе. Півтора року повчилася в училищі на перукаря. Здобула собі ще один фах і навіть трошки попрацювала, та знову зрозуміла, що це не та сфера, в якій хочу перебувати постійно. Але дуже рада, що навчилася для себе, бодай, щоб домашніх, друзів постригти-пофарбувати. Потім моя сестра випадково побачила оголошення, що шукають людину у фотостудію. На той час я дуже запалилася цим, пройшла співбесіду й наступних шість років пропрацювала у фотостудії помічником фотографа та дизайнером-ретушером. Ця справа мене захопила, хоча завжди любила почитати щось на медичну тематику – про ліки, захворювання, їх прояви. Це мене завжди цікавило. Втім, наш медичний університет мене переслідував й у фотостудії (сміється), адже студенти ТНМУ часто до нас приходили фотографуватися, особливо іноземці – вони дуже це люблять, завжди веселі, усміхнені, багато жартують, співають.
Потім сталося переформатування: фотостудія перейшла на інший режим, на роботу з дому, що давалося мені дуже важко. Я не можу так працювати. Мені, як з’ясувалося, потрібно виходити в люди, адже до того завжди вважала, що я інтроверт, але ж ні. Тоді знайшла роботу, пов’язану з графічними зображеннями, попрацювала два місяці в офісі, потім через карантин знову потрапила додому. Від чого втікала, там і опинилася (сміється). Звільнилася з тієї роботи та вирішила трохи відпочити, щоб спокійно обміркувати, чим таки хочу в цьому житті займатися насправді.
Саме на цьому етапі й почав вимальовуватися мій реальний шлях до медичного. Випадково зайшла до колежанки в один манікюрний салон, ми розбалакалися й майстриня раптом запитує: «Павлино, не хочете йти до нас майстром педикюру». Подумала: «Чому б і ні, хочу!» Після закінчення курсів педикюру мені не давали спокою думки про те, що естетика педикюру безпосередньо пов’язана зі здоров’ям і функціональністю стопи. Почала цікавитися ортопедією, анатомією стопи, чому відбуваються певні деформації, як вони впливають не лише на здоров’я стопи, а й на хребет і загальний стан людини. Стопа насправді – дуже важлива ланка в нашому організмі, про що більшість людей навіть не здогадуються. Почала працювати у салоні майстром педикюру та помітила, що звертаю більшу увагу не на естетику, а на здоров’я. Вирішила, що буду перекваліфіковуватися в подолога. Для цього хотіла володіти більшою інформацією, щоб людям не нашкодити. Роздумую-роздумую й раптом розумію, що я таки піду в медичний.
– Чому саме реабілітологія?
– Якщо коротко – щоб позбавляти людей болю. Ця спеціальність цікавить мене вже тривалий час, бо ж у мене трошки болів хребет і я намагалася давати собі раду, підчитувала різну інформацію на цю тему. А тут ще так співпало, що в ТНМУ саме в той час з’явився такий напрямок на медичному факультеті. Коли довідалася про це, миттєво прийняла рішення, що вступатиму в наш університет на реабілітолога. Від цієї думки мене якось аж теплом зсередини пройняло – здійснилося! Нарешті! Йшла, йшла, такими заплутаними дорогами та й прийшла.
Та щоб вступати, треба було складати ЗНО. Коли закінчувала школу 2006 року, про ЗНО ніхто ще навіть не чув. Починаючи з лютого, в короткі терміни, підготувалася. З математикою мені допомогла рідна тітка, вона вчителька математики, а з українською мовою та біологією впоралася самотужки – як з’ясувалося, зі школи ще залишилася досить непогана підготовка. У результаті отримала високі бали та гадаю, що могла б пройти на державний, але це мені, звісно, не світило, адже вже маю вищу освіту. Найбільше мене потішила біологія. До неї насправді не дуже й готувалася, але набрала найвищий бал – 192. З біології мені багато знань заклала рідна Тернопільська школа № 11, за що щиро вдячна моїм вчителям.
Через тиждень після того, як я склала ЗНО, в мене закралися певні підозри (усміхається) й я зробила тест на вагітність. І з’ясувалося, що наступний рік у мене буде роком великих проєктів.
– Як поставилася до цього родина?
– Удома мене всі дуже підтримали. Чоловік, щоправда, водночас хвилювався, щоб я не перевтомлювалася та радив брати академвідпустку (я вже потім довідалася, що на першому курсі цього не можна зробити). Мама сказала: «Закінчиш університет – і вже й дитина підросте». Тож ми вже разом з донькою (усміхається) пішли заносити документи в ТНМУ. З ними ще дуже намучилися, бо я ж не була зареєстрована в електронній базі. В приймальній комісії так зі мною намордувалися! До слова, дуже вразило ставлення працівників, які, незважаючи на обідню перерву, приділили мені більше години та оформили все, як належить.
– Як вас сприйняли одногрупники?
– Першого вересня після урочистої частини ми вирішили піти на піцу, щоб познайомитися. Кожен розповідав про себе. Сказала, що мені 32. Тихо стало. Не очікували, звичайно. Але тоді ще не знали, що я троянський студент, із сюрпризом (сміється). Я не приховувала цього, але й спеціально не афішувала, не хотіла, щоб до мене через це було лояльне ставлення. Про мою вагітність одногрупники дізналися пізніше, я їм написала про це в Телеграм, коли потрапила до лікарні на збереження. Ставилися до мене дуже трепетно: допомагали нести сумку, заносили одяг у гардероб і приносили мені його звідти, коли було слизько – зустрічали та вели під руки (усміхається), а важкі двері в адмінкорпусі мені навіть викладачі притримували. Взагалі, дуже приємно, що всі викладачі ставилися, ні, не з поблажками, а з розумінням і доброзичливістю. Скажімо, один викладач порадив написати заяву, щоб відпрацювати заняття наперед і найслизькішої пори багато не ходити без зайвої потреби. Сама навіть не догадалася б до такого варіанту, за що йому надзвичайно вдячна.
Мені це відпрацювання наперед дуже згодилося, адже у пологовий я потрапила заздалегідь, сприйнявши сильні тренувальні перейми за справжні. Я ще встигла скласти з палати анатомію, пролежала в пологовому півтора тижня, щодня очікуючи довгожданої миті. Та моє дитя обрало собі для народження особливу дату – 24 лютого… Зранку читала новини й плакала. Твоя дитина має прийти у світ, а тут – війна. З першими літаками почалися перейми, а з родзали в палату мене везли під звуки сирени. Везли дуже швиденько, бо переживали, щоб не зникло світло й ми з дитиною не застрягли в ліфті. Це було страшно. Але все ж я старалася на цьому не зациклюватися. Спрямовувала власні думки на дитину, на позитивні моменти. Згадувала, як кілька днів перед тим приходила під вікна моя група. Такий приємний сюрприз мені зробили!
– Навчання й дитина – як вдається поєднувати?
– На заняття почала виходити із середини квітня та водночас підтягувати «хвости». Все в мене вийшло, все поскладала. Сесію склала добре. Але це передусім завдяки підтримці рідних. Усі, хто є вдома, по черзі пильнували Терезку, коли я вчилася. Хоча траплялося й таке, що доводилося виходити на заняття з донькою. Викладачі сприймали це тепло. Дитина та онлайн-навчання – ще реально, а ось уже знаю, що з 15 серпня в нас розпочинається очне навчання, тож хвилююся, чи мені це вдасться. Брати академвідпустку не хотілося б з двох причин: шкода втрачати один рік, бо це ж не після школи, й шкода залишати свою групу. У нас просто прекрасна група!
– Але ж вони молодші від вас на 15 років! Фактично це вже інше покоління.
– Так, і це покоління чудове. З ними мені дуже комфортно. Різниця у віці аж ніяк не відчувається. З ними можна і повчитися, і посміятися, і обговорити серйозні проблеми. Тож «академки» не хотілося б. Але не буду загадувати наперед. Як уже станеться.
– Якщо б зустрілися зі своїми одногрупниками з педагогічного й вони б здивовано запитали: «Чому ти в ТНМУ?», що їм відповіли б?
– Пригадую, як вчителька історії в школі нам любила повторювати, що завжди є привід і причина. Мій привід: працюючи майстром педикюру, я вирішила йти в подологію, де було б добре мати медичну освіту. Причина: я з дитячих років мріяла про це. Мені це цікаво, цього прагну, скільки разів не відволікалася на інші професії, іншу діяльність, все одно повертаюся до медицини. Мрії ж зраджувати не варто, бо інакше ніколи не буде спокою. Тож не зраджуйте своїй мрії!
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА